Церква у війні

Служитель Ірпінської Біблійної церкви Станіслав Грунтковський разом із дружиною Аллою у свій час прийняв непросте рішення — залишитися в Ірпені й служити людям. Перші десять днів війни вони провели в місті, яке постійно обстрілювалося, допомагаючи евакуйовувати людей. Спробуймо порівняти, як виглядали ці події з чоловічого й жіночого погляду, що лякало, тішило, тривожило й підбадьорювало кожного з подружжя?

Очима чоловіка

— Як ви почули про початок війни?
— Під ранок 24 лютого до нашої спальні буквально увірвався наш наймолодший син із криком: «Нас бомблять!» Ми прокинулися, але ніяких вибухів не було чути. Виявилося, що це наш старший син Владислав, який навчається в США, дізнавшись про те, що діється в Україні, зі свіжих американських новин, вирішив повідомити про це братові. Саме так ми дізналися, що почалася війна.

Того ж дня ми відправили нашого середнього сина Назара з невісткою Яночкою й сином Тимофієм в Острог, де було спокійніше. А вранці 25 лютого ми з Аллочкою теж почали збирати валізи з думкою залишити це неспокійне місце.

— Чому ви вирішили зрештою залишитися в Ірпені?
— Я пішов до церкви, щоб попрощатися з братами, які на той момент залишалися в місті, і був здивований, бо в приміщенні побачив багато незнайомих містян. Згодом дізнався, що це люди, які прийшли звечора з надією знайти прихисток у нашому підвалі — імпровізованому бомбосховищі. Коли я зайшов у пасторську кімнату, то там було близько семи молодих братів, які не знали, що робити. Ми стали обговорювати ситуацію й зрозуміли, що перед нами новий виклик. Я всередині відчув, що не маю ніякого морального права звідси їхати.

Повернувся додому, розповів про свої відчуття дружині й був утішений тим, що вона повністю мене підтримала й сказала: «Славіку, ми маємо залишитися тут удвох і служити цим людям».

— Що було найстрашніше за ці дні?
— Перші вибухи було дуже страшно чути. Коли раптом починає все гримотіти, ти не можеш контролювати свою фізіологічну емоційну реакцію. Серцебиття дружини сягало 120-150 ударів за хвилину. І тебе все стискає, бо почуваєшся безсилим. Без сумніву, це страшно й моторошно.

Але за кілька днів ми стали звикати до цього, потрохи розпізнавати, де наші, де не наші. Перестали так гостро реагувати на постріли. Найстрашніші для нас були нічні обстріли, особливо той, що був у п’ятницю, перед тим, як ми вирішили виїжджати.

Якщо ж говорити про служіння, то ми мали два основних виклики: приймати людей, які шукали в нас прихисток, організовувати їм умови для проживання, допомагати їм ліками. Команда чудових сестер із нашої церкви годувала цих людей. А друге, що було ще більш складним, це організація евакуації.

— Що вас найбільше вразило?
— Команда людей, які залишилися служити. Багато кого з них я знав, але багатьох із них не дуже близько. Та в одну мить ми перетворилися в міцну сім’ю: разом молилися, разом ділилися страхами, десь і плакали  разом. Це було величезне благословення — бути пліч-о-опліч із дуже вірними й дуже посвяченими людьми.

Вражаючим було те, що до нас із проханням про евакуацію стали приходити дуже впливові, дуже успішні й дуже заможні ірпінчани, які раптом зрозуміли, що ніщо: ні їхній авторитет, ні зв’язки, ані гроші на банківському рахунку не можуть їм зараз допомогти. Вони почувалися зламаносердими й  були дуже вразливими. Багато хто плакав… І наша команда намагалася кожному допомогти.

Тобто вражала розгубленість колись успішних і сильних людей і вдячність тих, кому ми змогли надати допомогу, особливо тих 60-70 людей, які оселилися в домі молитви. За той час ми з ними стали сім’єю.

— Які цінні духовні уроки взяли для себе?
— Передусім я зрозумів, що не був готовим до таких випробувань ні емоційно, ні духовно. Були моменти, коли збивалися наші системи реєстрації, наші системи евакуації. Ми спочатку склали списки й мали план вивезти певну кількість людей, аж раптом до нас масово стали приходити люди. Усім ми навіть не мали змоги допомогти. Ми запитали: «Чому ви приходите саме до нас?» Як виявилося, до 2 березня евакуацію в нашому місті більше ніхто не організовував. Ми перші стали це робити. І змушені були  якось допомагати цій безлічі людей.

Були моменти, коли відчував злість, гнів, роздратування. Скажу чесно, бували миті, коли нам із братами хотілося закрити церкву від людей. Це бажання виникло вперше в житті. Бо ми не могли впоратися з цими колосальними людськими потоками, які хлинули до нас.

Проте ми бачили й чудеса, особливо в ті два вечори, коли нам вдалося відправити усіх-усіх, хто прийшов у той день, бо хоч транспорту було менше,  але в останню мить прибували якісь додаткові буси.

Звичайно, були й драматичні моменти. Одного разу я побачив у коридорі чоловіка, який стояв, обхопивши голову руками. Виявилося, що в нього серйозна ниркова недостатність, і він потребує гемодіалізу — три процедури на тиждень, одну з яких він вже пропустив.

У  той час до Києва не можна було ніяк добратися, лише через розбитий романківський міст. І він каже: «Напевно, завтра я спробую взяти велосипед і через цей розбитий міст перенести, а потім поїхати в Лук’янівську лікарню. Правда, там черга, і я не знаю, чи мене приймуть». Ми стали телефонувати в Чернівці, у Рівне. І нам таки вдалося домовитися про гемодіаліз у Рівному. Тож ми його відправили найближчим транспортом туди.

Була й вагітна жінка, якій до пологів лишалися лічені дні. Ми хвилювалися з приводу того, що робитимемо, коли вона почне народжувати. Але нам вдалося і її евакуювати. Були інші випадки, пов’язані зі складним фізичним станом людей, але з ласки Божої команда впоралася і з цим.

— За що найбільше вдячні?
— Передусім за ту команду братів і сестер, яка трудилася, недосипала, підтримувала людей, вирішувала безліч питань. Але особливо дякую церквам Рівненщини, Вінниці, Чернівців, які допомагали з евакуацією. Дякую водіям. До нас приїжджали сивоволосі чоловіки, які долали дуже довгу дорогу, щоб допомогти людям. Вони спали в холоді й не завжди мали достатньо їжі, але знову й знову поверталися, щоб допомогти людям, які цього потребували.

— За що молитеся зараз?
— Молюся, щоб двері Ірпінської біблійної церкви знову були відчинені й багато людей, спасенних фізично й духовно, прийшло туди, щоб подякувати Богові за Його захист, свободу й перемогу.

Очима жінки

— Як почули про війну?
— Того ранку ми солодко спали. На 24 лютого ми мали плани — то був день народження в моєї найкращої подруги Надюши. Я спекла дуже смачний торт фісташка-малина, зробила макаронси, а увечері ми з сім’єю мали піти й привітати Надію. Але всі наші плани в одну мить зруйнувалися.

— Чому прийняли рішення залишатися в Ірпені?
— Ми дітей відправили одразу ж 24 лютого до наших батьків в місто Острог Рівненської області. Наступного дня хотіли вирушити туди самі, бо увечері 25 лютого, коли були на молитві в церкві, ми почули перші вибухи. Це було незвично й для мене, жінки, це було страшно.

Зранку я лишилася складати речі, а чоловік пішов у церкву попрощатися. Його не було довгенько. Коли я мила посуд, він зателефонував і сказав, що в церкві багато невоцерковлених людей. Це зворушило мене, я стала молитися: «Боже, у церкві є люди… Як нам правильно вчинити? Чи варто зараз їхати?» Коли прийшов чоловік, то обережно так сказав: «Аллочко, нам потрібно, напевно, лишитися?» І я йому кажу: «Мені Бог те ж саме поклав у серце».

— Що ви робили?
— Мені довелося робити те, до чого я раніше не мала жодного стосунку — допомагати як медик. Я не маю відповідної освіти, але щодоби в нас у підвалі ночувало від 80 до 150 людей, серед яких були й діти, і літні люди, і люди з різними хворобами. Тому й виникало немало проблем зі здоров’ям. Здебільшого люди знали, які препарати їм потрібні, і в мою сферу відповідальності входило те, щоб десь ці препарати знайти. Слава Богу, що в нашій церкві є брат Артем Гурін. Він дав нам ключі від своєї аптеки і сказав: «Усе, що потрібно, беріть безкоштовно».

Разом із тим я готувала сніданки для нашої команди. Коли приїжджали водії з різних церков України, щоб евакуювати людей, мені хотілося і їм приділити увагу, запропонувати чай, каву, якусь їжу, щоб вони відчули, наскільки ми вдячні їм за те, що вони роблять.

Ну і я була просто поруч зі своїм чоловіком.

— Що було найстрашніше?
— Пам’ятаю день, коли двічі повертали колону, яку ми хотіли евакуювати. У церкві було дуже багато людей. У підвалі — десь 200 чоловік, тому туди ми більше нікого не впускали. В основному залі було близько 300 людей, і ми попросили тих, хто жив неподалік, піти ночувати додому. Частина послухалися, і на ніч у залі лишилося десь 150 людей, у підвалі так і було 200. У якусь мить хтось вигукнув: «Швидко всі ховайтеся в підвал!» І, уявіть собі, ці 150 людей із домашніми тваринами ринули в підвал. Я дуже злякалася, що ці люди можуть задушити своїх дітей, один одного. Але наші брати впоралися з цією ситуацією, заспокоїли усіх…

Другий дуже страшний момент стався в неділю. Тоді ми зібралися в пасторському кабінеті о сьомій ранку, щоб разом помолитися. Почулися сильні вибухи, а після них якийсь незвичний звук. Хтось із братів скомандував: «На підлогу!» Ми всі впали на підлогу, закрили голови. А коли стали підніматися, як усе минулося, я зауважила один момент, який мене дуже втішив: мій чоловік прикрив мене собою.

— Що найбільше вразило?
— Посвята людей, команди, молодих братів у таких екстремальних умовах, у які ми несподівано потрапили. Я думаю, що всі боялися так само, як і я, але вони не виявляли цього зовні. Вони намагалися впевнено робити те, що від них залежало, те, що могли зробити, і навіть більше. Особливо мене вразили сестрички, які працювали як бджілки, бо ж довкола — маса людей, яких треба нагодувати, разом із тим тримати приміщення в порядку. У нас завжди був напоготові кип’яток для чаю, печиво, фрукти, щоб люди могли попити чогось гарячого. Раз на день годували людей. Коли не вистачало їжі, бо готували десь на 150 людей, а часто їх бувало більше, то обіцяли для тих, хто не отримав обіду, приготувати вечерю — так і робили. Це важка праця, бо трудилися зранку до смеркання, намагаючись хоч так підбадьорити людей.

— Які життєві та духовні уроки ви винесли?
— За ці дні я зрозуміла, що мені подобається служити людям і що це велике благословення. Коли ми зациклюємося на собі, коли ми не хочемо виходити із зони свого комфорту, то багато чим незадоволені. А коли бачиш довкола розгублені й налякані лиця в той час, як сам усвідомлюєш себе Божою дитиною й маєш спокій і мир від Нього, то ти маєш служити і ділитися цим миром. І це приноситиме тобі ще більше благословення. Я дуже рада, що ми з моїм коханим могли бути поряд із цими людьми.

— За що найбільше вдячні?
— За свого чоловіка, тому що він прийняв правильне рішення. І навіть тоді, коли нам все ж довелося терміново евакуюватися, попри весь страх, я була вдячна чоловікові за те, що ми були тут весь цей час і разом служили. Дякую Богові за команду, із якою разом працювали, приємно було бачити таких людей поряд із собою й відкривати їх по-новому. Дякую Богові за всіх, хто за нас молився, за братів та сестер, які підтримували нас із різних куточків України та з-за кордону.

— За що молитеся?
— Молюся, як і всі в Україні та у світі, за припинення цієї війни. Молюся за те, щоб повернутися в Ірпінь, обійняти братів і сестер, побачити тих людей, які до того не були членами нашої церкви, але пообіцяли, що прийдуть до церкви після свого повернення додому. Хочеться їх обняти і з ними разом порадіти.

За матеріалами «Ірпінської біблійної церкви»
Церква у війні: очима Алли Грунтковської
Церква у війні: очима Станіслава Грунтковського

"Благовісник, 3,2022